Рік з «Пекельними тачками»: фоторозповідь ужгородського водія-волонтера

 Ужгородець Костянтин Черкай вже рік на волонтерських засадах допомагає переганяти автівки, придбані за кордоном, з Ужгорода ближче до отримувачів – бійців ЗСУ. Сьогодні він згадав свою першу таку поїздку і оприлюднив декілька фото та відео: 

Сьогодні у мене одна особиста річниця. Рівно рік тому я пригнав свою першу «Пекельну тачку» на місце призначення – у Київ.

Можливо, хтось повважає, що це несуттєва дрібниця, але для мене це доволі важлива дата. Рівно рік я час від часу сідаю за кермо не своєї машини і валю десятками годин кудись у напрямку сходу. За цей рік накатав більше, ніж за усе попереднє життя. І побачив більше куточків України, аніж до цього часу, отримав безліч емоцій та вражень. Як позитивних, так і не дуже.

Нагадаю, на початку квітня-2022  Київщина лише зовсім нещодавно була звільнена від окупантів.Тут, на Закарпатті, ми були далеко від війни. Так, ми зустрічали тисячі біженців,  волонтерили, допомагали, щось збирали, щось передавали, але – на власні очі війни не бачили.

А от на Київщині війна була. Там ще смерділо «рускім духом». Ми їхали повз зруйновані будинки та заправки, згорілі танки із новітньою свастикою московського рейху, через сліди снарядів на асфальті та під зруйнованими естакадами. Тоді ще був зруйнований міст через Ірпінь, тому в Київ в’їжджали якимись манівцями. А з Володимірської Гірки було чутно вибухи десь вдалині. Скоріше за усе це працювали сапери, знищуючи небезпечні подарунки орків, що стрімголов втекли з української землі.

Сьогодні хочу показати вам декілька фотографій та відео з тієї поїздки. Без претензій на художність, адже більшість з них знято телефоном на ходу.

Отже, почалося усе з того, що я побачив у Фейсбуці допис Віталія Глаголи: «Хто хоче й  можепроїхатися до Києва? Треба відігнати «Пекельні тачки» для ЗСУ. Зворотній квиток оплачуємо».

«Пекельні тачки» – це проект волонтерського фонду Сергія Притули.

Для ЗСУ? Йсе сятоє. Можу й хочу. Проте перша поїздка була для мене дещо авантюрною – до того часу я ніколи не їздив за кермом далі, ніж до Ясиня чи Львова. Але у той час про це не замислювався. Просто розумів – треба.

Так мені дісталася перша «Навара».Тепер вже усі колеги знають – ця марка машин від Nissan стала моєю улюбленою. Упродовж року, коли був вибір, завжди просив собі саме її. Мій формат. Мабуть, після війни та перемоги куплю й собі таку.

Що ж, поїхали…

Звісно, найважче було їхати Київщиною. Жодної вцілілої АЗС. Зруйновані будівлі. Зламаніта  прострілені відбійники зі слідами танків. Воронки від вибухів. Блокпости.

І ось – Київ. Ніколи раніше не бачив у нашій столиці так мало людей. Рік тому багато з тих, хто виїхав, рятуючись від московітських орд, ще не встигли повернутися. І повторюся – вдалині ще було чути вибухи. І атмосфера була усе ще тривожною, настороженою. В очікуванні потягу ми гуляли містом і дивувалися відсутності звичного гаміру.

Ось з цього й почалося, і триває дотепер. Потім упродовж року пощастило попрацювати не лише з фондом Сергія Притули, але й з командою Андрія Любки, поїздити Одещиною, Донеччиною, Миколаївщиною, а також звільненими від російської наволочі Харківщиною, Херсонщиною. Доводилося кермувати джипами, пікапами, мікроавтобусоми і навіть каретою «швидкої допомоги». Пути нескінчену каву на заправках, спати на паркінгах, ремонтуватися серед ночі десь у полі, передавати ключі втомленим бійцям у потертих камуфляжах із запахом диму, зустрічати старих друзів, яких так змінив однострій… Це усе – тема для окремої розмови і окремих репортажів.

А наостанок відкрию вам мою найбільшу волонтерську мрію: я дуже хочу якнайскорше привезти машини й гуманітарку у звільнені від російських окупантів Мелітополь, Маріуполь, Новоазовськ, Попасну, Станицю Луганську тощо.

Так буде.